ТЕОРІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ СУЧАСНОЇ НАУКИ

Анотація

У статті розглянуто особливості теоретико-методологічної організації класичної науки, її понятійний тезаурус, дослідницький інструментарій та її прогностичний потенціал в умовах сьогодення. Проаналізовано зв’язки між структурними елементами класичної науки і класичного наукового пізнання: зв’язки між теорією і методологією, методологією і методом, методом (методами) і методикою, методикою і технологією тощо. Детально проаналізовано характер цих зв’язків на ухвалених класичною наукою рівнях методології – філософському, загальнонауковому та спеціальному. Акцентовано увагу на методологічній кризі сучасної науки як способу організації пізнання у постінформаційних (мережевих) суспільствах та на необхідності її парадигмального переходу від класичної до постнекласичної методології. Показано, що одною з базових у постнекласичній методології науки є категорія «система, що саморозвивається». В цій категорії закладено розуміння квантової природи науки, згідно з яким наука (як досконала соціальна система) наразі одночасно перебуває в двох станах: «власне системи» (простий рівень) і «системи, що саморозвивається» (ідеальний рівень, якого вона прагне дістатися). При цьому віддається належне метапозиції колективного автора проекту цієї системи: когнітивна складність свідомості автора, його досвід, самоорганізація, саморозвиток є умовами, які гарантують ефективність та конкурентоздатність даної системи. З погляду постнекласичної методології, система представлених у сучасній постнекласичній науці понять, на відміну від традиційної класичної науки, є «системою, що саморозвивається». Щонайменше трьома засадовими ознаками такої системи є те, що: вона перебуває в надзвичайно щільних міждисциплінарних зв’язках з іншими системами осмислення і перетворення світу, а отже запозичує в них теорії, методології і понятійні дискурси;  її становить динамічна сукупність понять, яким притаманні, з одного боку, певний рівень автономності, а з другого – рухливі й проникні кордони, і саме в динамічних умовах і на основі динамічного понятійного тезаурусу конструюються нові теорії та методології; внесок в процеси пізнання і створення нових теорій і методологій здійснюється множиною авторів, часом безіменних, і всіх їх разом можна вважати «колективним автором».