«РЕЛЯЦІЙНИЙ ПОВОРОТ» У ПСИХОТЕРАПІЇ: ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ, ПРИНЦИПИ ТА ЕТИЧНІ НАСЛІДКИ

Анотація

Статтю присвячено аналізу історичних передумов та еволюції «реляційного повороту» в психотерапії та психоаналізі наприкінці ХХ століття. Актуальність. Упродовж другої половини ХХ ст. у психотерапевтичній думці відбувся зсув від інтраперсональних і медикалізованих моделей до інтерсуб’єктивних і контекстуальних рамок. Цей «реляційний поворот» поставив у центр реальні взаємини аналітика й пацієнта, взаємність, співтворення значень і етику взаємодії. Мета дослідження полягає в реконструкції історичних передумов і розвитку «реляційного повороту» в психоаналітичній теорії та клінічній практиці, а також у систематизації його ключових принципів. Методологія. Теоретичний аналіз і синтез психоаналітичної літератури; порівняльний огляд напрямів (об’єктні стосунки, інтерперсональна традиція, психологія самості) та інтелектуальних впливів (феміністична критика, постмодерний/конструктивістський поворот); елемент історіографічного огляду ключових текстів. Результати. Показано, що: перехід від «психології однієї особи» до «психології двох осіб» змінив уявлення про нейтральність аналітика та природу лікувальних змін; метатеоретична «криза впевненості» в 1970-1980‑х рр. підготувала плюралістичну рамку реляційності; феміністична критика внесла категорії взаємного визнання, етики влади та рівності суб’єктностей; емпіричні дані про прив’язаність і діадичну взаєморегуляцію надали наукове підґрунтя первинності стосунків; реляційна парадигма інституалізувала ідеї взаємності, інтерсуб’єктивності та спільного творення досвіду. Висновки. «Реляційний поворот» – це інтегративна парадигма, що переорієнтовує психотерапевтичну теорію і техніку на реальні взаємини, взаємність і контекст. Він заперечує можливість повної нейтральності, трактує терапію як діалог двох суб’єктів і пропонує етичну чутливість до влади в діаді. Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на: емпіричне вивчення процесів взаєморегуляції в психотерапії; операціоналізацію «взаємного визнання» як терапевтичного чинника; порівняльні міжкультурні аналізи реляційної техніки.Статтю присвячено аналізу історичних передумов та еволюції «реляційного повороту» в психотерапії та психоаналізі наприкінці ХХ століття. Актуальність. Упродовж другої половини ХХ ст. у психотерапевтичній думці відбувся зсув від інтраперсональних і медикалізованих моделей до інтерсуб’єктивних і контекстуальних рамок. Цей «реляційний поворот» поставив у центр реальні взаємини аналітика й пацієнта, взаємність, співтворення значень і етику взаємодії. Мета дослідження полягає в реконструкції історичних передумов і розвитку «реляційного повороту» в психоаналітичній теорії та клінічній практиці, а також у систематизації його ключових принципів. Методологія. Теоретичний аналіз і синтез психоаналітичної літератури; порівняльний огляд напрямів (об’єктні стосунки, інтерперсональна традиція, психологія самості) та інтелектуальних впливів (феміністична критика, постмодерний/конструктивістський поворот); елемент історіографічного огляду ключових текстів. Результати. Показано, що: перехід від «психології однієї особи» до «психології двох осіб» змінив уявлення про нейтральність аналітика та природу лікувальних змін; метатеоретична «криза впевненості» в 1970-1980‑х рр. підготувала плюралістичну рамку реляційності; феміністична критика внесла категорії взаємного визнання, етики влади та рівності суб’єктностей; емпіричні дані про прив’язаність і діадичну взаєморегуляцію надали наукове підґрунтя первинності стосунків; реляційна парадигма інституалізувала ідеї взаємності, інтерсуб’єктивності та спільного творення досвіду. Висновки. «Реляційний поворот» – це інтегративна парадигма, що переорієнтовує психотерапевтичну теорію і техніку на реальні взаємини, взаємність і контекст. Він заперечує можливість повної нейтральності, трактує терапію як діалог двох суб’єктів і пропонує етичну чутливість до влади в діаді. Перспективи. Подальші дослідження доцільно спрямувати на: емпіричне вивчення процесів взаєморегуляції в психотерапії; операціоналізацію «взаємного визнання» як терапевтичного чинника; порівняльні міжкультурні аналізи реляційної техніки.