PROCRASTINATION AS A SYSTEMIC PREDICTOR OF TRANSFORMATIONS IN THE EDUCATIONAL ENVIRONMENT: A VIEW THROUGH THE LENS OF ECOLOGICAL PSYCHOLOGICAL FACILITATION (ECPF)

Abstract

This article offers a novel perspective on procrastination – not as a personal deficit or self-regulatory failure, but as a systemic predictor of change within educational environments. The relevance of the study arises from the urgent need to revise deficit-based and pathologizing views of procrastination in light of digital transformation, the spread of gig-education, and the growing role of uncertainty as a core condition of contemporary learning. The study aims to conceptualize procrastination as an adaptive mechanism and diagnostic signal of interface shifts in education, and to develop a multilevel model for its constructive integration at the micro-, meso-, and macro-levels of the educational system. The methodology is based on the principles of the School of Ecological Psychological Facilitation (ECPF), systemic thinking, post-nonclassical psychology, and over two decades of facilitative practice with educational transformation. Key findings include the development of a conceptual framework for the non-deficit approach to procrastination, empirical justification of its role as a bifurcation marker in educational ecosystems, and the creation of facilitative tools such as “rhythmic synchronization,” “pulsating architecture,” “windows of opportunity,” and “adaptive calendars.” Practical case studies from the ECPF School show how so-called “negative procrastination” can be transformed into creative incubation when supported by the individual’s developmental rhythm. Future research directions include developing diagnostic tools to assess constructive procrastination, investigating its role in innovative educational models, and exploring the synergy between ecological facilitation and AI-supported learning in flexible digital ecosystems.

У статті представлено нове бачення прокрастинації не як особистісного дефіциту чи порушення саморегуляції, а як системного предиктора змін в освітньому середовищі. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю переосмислення традиційних патологізуючих підходів до прокрастинації в умовах цифрової трансформації освіти, поширення гіг-освіти та зростаючої невизначеності як базового контексту сучасного навчання. Метою дослідження є концептуалізація прокрастинації як адаптивного механізму та діагностичного сигналу переходу до нових освітніх інтерфейсів, а також розробка багаторівневої моделі її конструктивної інтеграції на мікро-, мезо- та макрорівнях освітньої системи. Методологія ґрунтується на принципах Школи екологічної психологічної фасилітації (ECPF), системному аналізі, постнекласичній психології та понад 20-річному досвіді фасилітативної роботи з освітніми трансформаціями. Наукові результати включають: створення концептуальної рамки недефіцитарного підходу до прокрастинації, емпіричне обґрунтування її ролі як маркера точок біфуркації в освітній екосистемі, а також розробку фасилітативних інструментів – таких як «ритмічна синхронізація», «пульсуюча архітектура», «вікна можливостей» та «адаптивні календарі». Практичні кейси з досвіду Школи ECPF демонструють, як так звана «негативна прокрастинація» може перетворюватися на продуктивну інкубацію за умови підтримки індивідуального ритму розвитку особистості. Перспективи подальших досліджень пов’язані з розробкою діагностичних інструментів для оцінки конструктивної прокрастинації, вивченням її ролі в інноваційних освітніх моделях, а також дослідженням взаємодії між екологічною психологічної фасилітацією та AI-асистованим навчанням у гнучких цифрових середовищах.